Чашка КАВИ, улюблена музика,

Шоколад і ковток мрій,

Хмари на небі — легке мереживо,

Шепіт вітру серед трави і листя.

Щоб жити і любити, пити свою КАВУ,

Насолоджуюсь ними всією душею;

Вмираю від щастя в подиху-

КАВА, музика… як добре !

Зробіть мені КАВУ з запахом світанку,

Кориця і вересневі хризантеми,

Гаряча пристрасть сонячного літа,

І тиша… без жодної метушні.

Можна було б використати пару сендвічів

І, до речі, буде шоколад;

Усмішок і гарної погоди ,

І я поцілував десертний трюк.

Вилийте шедевр у порцелянові чашки...

Як же це чарівно! У мене просто немає слів !

Експромт для такої КАВИ надзвичайно важливий:

Оксамитові обійми, гаряче кохання...

Весна без побачень, літо без планів,

Тіло й душа у воєнному стані,

Права не маєш бути щасливою –

Нелюб, як ворон, чорний ревнивий,

Попіл пекучий сипле на тіло,

Щоб якомога більше боліло,

Щоб по шматках тебе проковтнути,

Бо права не маєш – бути!

Усе, що нажила за це життя,

Вмістилось, як не дивно, у долоні.

Наоберемок злякане дитя,

Крізь обстріли біжиш, аж кров холоне.

Перехрестивши тричі рідний дім,

Йшли навмання від пекла і від смерті.

Заграви чорні в небі голубім,

І між людським-звірячим межі стерті.

Ніколи ще так грішно не кляла,

Нікому ще так зла я не бажала,

І ненависть, мов напнута струна,

Від гніву й болю душу розривала.

Всесильна і слабка, як кожен з нас,

Молюся й плачу, плачу і молюся,

Схилятися, здаватися не час,

То ж як умію, так тепер борюся!

Та ворога з лиця землі зітрем-

Ця мрія зараз в кожного єдина,

Із вірою розквітне й оживе

Моя найкраща в світі Україна!

Якби ти, бабцю, ще була жива,

Якби ти бачила, що робиться у світі?

! Щоразу йде біда — нова й нова,

Людські серця теплом вже не зігріті...

Напевно, заслужили те що є,

Такий в нас час, що аж волосся дибки!

Більшість усіх цікавить лиш своє,

Життя людське не варте й хліба скибки...

Бабцю, ''чума'' на землю знов прийшла,''Коронавірус''.

Ти таких і слів не знаєш...

Чи то земля усіх нас прокляла?!

От так — живеш і невідомо що чекаєш...

А телевізор — хоч бери і не вмикай,

Послухаєш новин — погано зразу стане!

Бабцю, як можеш, в Бога запитай-

Колись кінець таки цьому всьому настане?

Ти близько до душі сприймала все,

Чужа біда тобі завжди боліла...

Бабцю, скажи а нас Господь спасе?

Буде колись в житті полоска біла?

Якби ти, бабцю, ще жива була,

Якби до цього дня могла дожити...

А, може, й краще, що до Бога вже пішла,

Бо я не знаю, чи змогла б все пережити...

Я не прошу тебе про щось казати.

Мені байдуже, де ти і як є.

І я не хочу геть про тебе знати.

Чиєсь ти щастя, точно не моє!

Я не прошу тебе лишатись разом.Навіщо?

Вже пройшла цього пора.

Не знаю, навіть, чи живий ти, друже.

А, може, вже тебе нема…Нема?

Ти є, я знаю. Десь живеш прекрасно.

Живучий, наче зграя пацюків.

Колись ти, знаєш, був аж надто винен.

Пробачень попросити ти не вмів.

А мо ’ пора зірвати гидку маску?

Крізь роки просто визнати вину?

Ти зараз, справді, любий, не цікавий.

Покличеш, може, точно не прийду.

Я не прошу ночами мені снитись.

Кошмарні сни давно, то не моє.

Хоча ти, знаєш, дійсно я щаслива.

Що вірю десь ти, мій колишній, є.

Комусь набрид, як редька чи цибуля.

Бо люди не міняються. О, ні!

А я така ж, як і колись красуня.

Ну що ж, всміхнулась доля не тобі!

Всё больше фальши, всё чаще пофиг

Железны нервы и крепче кофе

Усталость. Тошно. Но кто-то рядом

В подушку шепчешь:«Прошу, не надо!»

Работа. Кофе. И дым с тоскою.

Ты стала стервой? Да нет… Другою

Сомненья в пропасть, улыбки маска

И кто-то верит, что в сердце сказка

Любовь на вечер, звучат признанья

Упрячешь в душу поглубше тайны

На миг наивно поверить в счастье,

Но только снова внутри на части

Надежда рвётся. И пепел веры....

Замена. Слякоть. Закрыты двери

А ночью слёзы, мечты бессонно

На утро скажешь: «Уже не больно!»

Всё больше фальши, всё чаще пофиг

Железны нервы и крепче кофе.

Я не люблю его, мне просто с ним комфортно

Молчать, молчать, о погоде говорить

И улыбаться в полумраке томно

Не думая до дна его испить

Мы сним насамом деле — то чужие

Но как — то близок очень по душе

Мы разные, мы сним совсем иные

Он хочет мерседес, а я порше

Он как бы друг, и как бы что — то больше

Когда тревожно он всегда звонит

И если полоса тревог всё дольше

Утешит, посмеётся, подбодрит

Он как бы друг, но только ночью тёмной

Свои желания не силится скрывать

И вот такими тонкими намёками

Совсем без наглостизовёт в кровать

Волнуется тепло ли я одета,

И греет руки если что не так,

И заменяет мне частицу света

И дышит со мною в такт

Я не люблю его, мне просто с ним комфортно

А волны страсти — это ерунда

Он просто друг, вот так у нас всё скромно

Ты просто друг… но это так немало, да?